Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

 

Четвер, 21.02.2019, 16:59

  

 ЛІТКІВСЬКА ЗОШ 

 І - ІІІ СТУПЕНІВ

ІМ. М.П. СТЕЛЬМАХА

        

Ми любим свою школу як любим рідний дім. Тут весело й привітно і затишно усім. Школа імені Стельмаха, школа імені Стельмаха, рідні друзі мої й вчителі.
 Школа імені Стельмаха, школа імені Стельмаха, в нашім гарнім деснянськім селі.

 

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 88
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Шкільні музеї, кімнати

Шкільні музеї, кімнати
 
І НА ТІМ РУШНИКОВІ...
На почесному місці у хаті завжди був портрет Т.Шевченка. Рушники на іконах та навколо портрета Т.Шевченка вишиті так званою рисованою вишивкою (вибиванкою). Техніка вишивання цих рушників полягає в тому, що узор попередньо малюють на полотні і вишивають різними видами гладі. Орнамент на таких рушниках в основному рослинний. Невичерпна фантазія майстринь вводить у вишивку чарівний світ різноманітних квітів, листочків, ягід у живописно-об’ємному вигляді.
Побут української оселі
Кожна річ, предмет у хаті, крім свого практичного значення, мали ще й духовне значення. Тому хата для селянина ставала всім: і храмом, і рідним краєм, і матір’ю. На перший погляд, про традиційну українську хату ми знаємо ніби багато, але водночас ще і мало. Своє слово про неї сказали етнографи, архітектори, історики. Подільські та поліські оселі вирізнялися мальовничістю завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Хати будували з глини та дерева (сосни, вільхи, осики, зрідка тополі). У їх конструкції основою залишається зруб. Зовні житлову частину хати, крім окремих регіонів (карпатських, прип’ятських), обмазували глиною.
Поблизу печі на стінах розміщувалися мисники, полиці. На них ставили щоденний посуд та посуд для святкових страв: кухлі, кварти, глиняні та полив’яні миски, дерев’яні й мальовані тарілки, дерев’яні розмальовані ложки, варехи, ополоники з округлою точеною ручкою, сільнички, куманці, різноманітні глиняні, фаянсові фігурки птахів, коників, півників. Це були своєрідні обереги від зла, від лихого ока - символи достатку, добра, благополуччя.
 
І ось у цій невеличкій оселі, у яку ми вас запрошуємо, зберігається тепло, затишок, гостинність такої дорогої для усіх української хатини. В українських садибах виділялися білесенькі хати, мальви попід вікнами, квітучі вишні, яблуні, соняшники, глечики на тинах.
Олександр Довженко писав:
 «…біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері,… житло просте, ніби його створили не людські прості руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені і квітів.»
                    УКРАЇНСЬКА  СВІТЛИЦЯ
                                       У ШКОЛІ 
 
                       
 
 
                       
 
 
                     
 
 
                     
 
       Без минулого немає майбутнього – кажуть у народі. І це справді так. Адже все, що ми зараз маємо, створено нашими предками, а наші здобутки стануть основою матеріальних і духовних надбань майбутнього. Вивчення історії рідного краю, ролі українського слова у процесі формування творчої особистості стало великим кроком для створення у Літківській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. ім. М. П. Стельмаха навчального кабінету «Українська світлиця». Метою створення «Української світлиці» було забезпечення оптимальних умов для організації навчально-виховного процесу та реалізації завдань відповідно до Державного стандарту базової і повної середньої освіти. Це сприятиме наданню українознавчого напрямку навчально-виховного процесу, залученню молодого покоління до вивчення рідної мови, історичного минулого України.
      З якимось трепетним почуттям заходиш до світлиці.
      Поволі переносишся у минуле… Спокій огортає тебе. Подумки вітаєшся з Шевченком, портрет якого висить на стіні. А кругом рушники, рушники... Зібрані вони тут з усієї України. І кожен з них ніби розповідає про свій край. Експонати до світлиці збирались тривалий час, і зараз тут є прядка і гребінь, старовинний посуд, одяг, домоткані доріжки, рушники. Але найціннішими є ті експонати, які зроблені власними руками. Це тин, який був сплетений учнями 10-а класу та традиційна для українського побуту піч, яка була зроблена золотими руками вчителя трудового навчання Ільченка П.П. Світлиця вийшла напрочуд гарною, тому всім причетним до цієї справи є чим пишатися. На створення світлиці пішло багато часу, і нарешті 28 травня 2009 року результат кропіткої праці учнів, вчителів та небайдужих жителів села був представлений.
     Це було справжнє свято, яке пройшло в дружній, щирій атмосфері з піснями та танцями, посмішками та подарунками і звичайно ж запашним короваєм. То ж завітайте до нашої світлиці. Доторкніться душею і серцем до скарбів нашої пам’яті, збагатіть свою душу і серце отим сокровенним, рідним, що бентежить душу, загріває серце, збагачує нас і кличе до творчості, до прагнення творити і берегти красу. Адже у наш час це так важливо.
 
                     ЕТНОГПАФІЧНО-КРАЄЗНАВЧИЙ
                         МУЗЕЙ ШКОЛИ
 
 
         
 
       
 
Комусь дано творить діла великі, і захищать Вітчизни рубежі
 
Михайло Панасович Стельмах
 Михайло Панасович Стельмах належить до тих митців, чия творчість кревно пов'язана передовсім з темою українського села і його історичної долі. Народився майбутній письменник у селі Дяківцях Літинського району на Вінниччині в незаможній родині. По закінченні початкової сільської школи навчався у школі колгоспної молоді. Мріяв бути вчителем. Спочатку вчився у Вінницькому педагогічному технікумі, а 1933-го закінчив Вінницький педагогічний інститут. Дві зими учителював у школах рідного Поділля. Згодом М. Стельмах переїхав до мальовничого придеснянського села Літки за тридцять кілометрів від Києва. Тут Михайла Панасовича відвідав Максим Рильський і високо оцінив його педагогічну діяльність.
Учні місцевої школи одразу захопилися не лише уроками української літератури, а й великою фольклорно-етнографічною роботою, яку організував новий учитель: збирали зразки вишивок, народні пісні. З'явилося бажання зафіксувати мелодії цих пісень. У цьому М. Стельмаху допомагав досвідчений вчитель музики Дмитро Омелянович Музиченко. Та, на превеликий жаль, в той час звичайне зацікавлення народною культурою часто сприймалось як націоналізм. До Дмитра Омеляновича, а згодом і до Михайла Панасовича, почали без найменших підстав прискіпування. 1939-го, серед навчального року, в розпал педагогічної роботи М. Стельмаха несподівано призивають на військову службу.
Війна для рядового гармаша-зв’язківця Стельмаха розпочалася під Полоцьком. У короткі перепочинки між боями він пише вірші, пробує свої сили в жанрі оповіданя. 1942-го виходять 2 Стельмахові збірки фронтових поезій. З кінця 1945 року М. Стельмах працює як фольклорист на посаді наукового співробітника інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, записує «Самоцвіти народної творчості». Визначними явищами тогочасної літератури стали роман-хроніка «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда».
Літківський період життя і праці М. Стельмаха знайшов художнє відображення в автобіографічній книзі «Дума про тебе». Останній роман письменника «Чотири броди» удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Творчий доробок Героя Соціалістичної Праці, академіка АН України М.П. Стельмаха заслужено посідає почесне місце серед видатних надбань вітчизняного мистецтва. Свято бережуть пам’ять про М. Стельмаха жителі с. Літки.
Його ім’я носить Літківська ЗОШ І-ІІІ ступенів, одна з вулиць села. В школі є етнографічно-краєзнавчий музей, частина експозиції якого присвячена життю і діяльності М. Стельмаха.
Альбоми народних пісень і вишиваних візерунків зібраних Стельмахом в Літках стали об’єктом наукового дослідження учениці Літківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Вакули Оксани. Дана робота була визнана кращою на республіканському конкурсі «Україна вишивана» (2009 р.).
 
Костенко Микола Іванович
 
Народився 14 березня 1925 року в Літках у сім’ї селянина. В 1941 році закінчив Літківську середню школу. Підчас німецької окупації брав участь у партизанському русі на території Київської області. У 1943 році був мобілізований до лав Радянської Армії, воював у складі військ 2-го Українського фронту та проти імперіалістичної Японії, проявив особисту мужність та хоробрість. В післявоєнний період Микола Іванович Костенко перебував на партійно-політичній роботі в Радянських збройних силах.
Закінчив Військово-політичну академію ім. В.І. Леніна, очолював ряд політорганів. Після закінчення в 1967 році Військової академії Генерального штабу був заступником начальника і начальником політичного відділу об’єднання, а в 1975 році призначений членом Військової Ради — начальником Політичного управління Північно-Кавказького військового округу. На всіх посадах Микола Іванович віддавав усі свої сили і знання політичному і військовому вихованню особового складу, завжди проявляв чуйність і увагу до людей, виключне працелюбство і високе почуття відповідальності за доручену справу. Велику партійно-політичну роботу в військах Микола Іванович Костенко поєднував з активною участю в житті місцевих партійних і радянських органів. Обирався делегатом XXIV і XXV з'їздів КПРС, депутатом Верховної Ради РСФСР 9 і 10 скликань.
Держава високо оцінила заслуги М.І. Костенка перед Вітчизною, нагородивши орденами Жовтневої революції, Вітчизняної війни II ступеня, «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» III ступеня, «Знак пошани» і багатьма медалями.
12 березня 1980 року при виконанні службових обов'язків трагічно загинув.
У некролозі, підписаному міністром оборони СРСР і високими воєначальниками, говориться: «У наших серцях назавжди збережеться пам'ять про Миколу Івановича Костенка — полум'яного патріота...». Це співзвучно почуттям і літківців. Похований у Києві.
 
Шибіко Василь Степанович
 
 Народився 22 грудня 1915 року в Літках в сім'ї селянина-бідняка. Трудову діяльність розпочав у жовтні І935 року робітником пивоварного заводу в Києві. З червня 1936 року — курсант Київського піхотного училища. По закінченні навчання в 1938 році йому присвоєно військове звання лейтенанта. Він командує взводом 136 стрілецького полку 46 стрілецької дивізії Київського особливого військового округу. З серпня 1940 року по листопад 1941 року — командир роти 311 стрілецького полку 65 стрілецької дивізії Забайкальського військового округу. З листопада 1941 року — на Північно-Західному фронті, командир роти 311 стрілецького полку 65 стрілецької дивізії. Після поранення перебуває на лікуванні в госпіталі, а з лютого 1942 року навчається на курсах «Выстрел». У серпні 1942 року його призначають заступником командира батальйону 11 окремого запасного полку Сибірського військового округу. Потім — 2 Український фронт (командир батальйону 86 стрілецького полку 180 Київської стрілецької дивізії). Знову поранення і лікування в госпіталі. Зійськова служба не дозволяє засиджуватись на одному місці: Одеський зійськовий округ, Московський військовий округ, знову Одеський. З листопада 1951 року по лютий І956 року Василь Степанович - командир батальйону автоматників 15 танкового полку 326 механізованої Полтавської дивізії, у складі Центральної групи Радянських військ (Австрія).
На початку 1956 року його демобілізовано у званні підполковника і він приїздить у рідні Літки. Трохи відпочивши, з грудня 1957 року працює бригадиром комплексної бригади колгоспу ім. Калініна. Жителі Літок обирають його в грудні 1958 року головою правління Літківського споживчого товариства. Правду кажуть, що на віку, як на довгій ниві. Довелося працювати Василю Степановичу старшим пожежником радгоспу «Літківський» і завідуючим складом здавачем готових виробів Літківської швейної фабрики та Літківського філіалу Київської швейної фабрики «Дитодяг».
Держава високо оцінила заслуги Василя Степановича Шибіко: він нагороджений орденами Червоного прапора Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького. 15 медалями, зокрема «За бойові заслуги», «За звільнення Праги», «За взяття Відня», «За взяття Будапешта» Василь Степанович, як ветеран війни та праці, брав активну участь у громадській роботі села, ветеранської організації, часто виступав з бесідами на військово-патріотичні теми серед учнів та молоді села. Користувався заслуженим авторитетом та повагою серед жителів села та району. Помер в березні 2010 року.
 
Музиченко Олександр Дмитрович
 
 Народився 7 листопада 1937 року в селі Літки. З 1954 року по 1955 рік працював ла­борантом Літківської середньої школи, яку перед тим закінчив. Потім навчався в Київському політехнічному інституті. З 1960 року працював майстром, інжене­ром та старшим інженером на заводі Антонова у Києві. З 1964 по 1999 рік пра­цював і Інституті електродинаміки АН України. Кандидат технічних наук з 1967 року, доктор технічних наук з 1987 року.
Вийшовши на пенсію, продовжує науко­ву роботу. З 1960 по 1964 здійснював технічне ке­рівництво при побудові та монтажі ма­шинного залу першої в Україні аероди­намічної труби, його пуску та промисло­вій експлуатації.
З 1965 по 1990 рік разом із співробіт­никами очолюваної ним лабораторії пе­ретворення багатофазових електромагнітних систем, розроблено і впроваджено у виробництво чимало нових приладів та систем.
 На основі його розробок і розрахунків з 2002 року серійно випускається стабілізатори фаз, які підвищуюють якість електричної енергії та заощаджують її від 2 до 11 %. Олександр Дмитрович – автор понад 180 наукових праць, у тому числі 70 винаходів.
У 1996 році очолив осередок товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка у Літках.
 
Ільченко Михайло Юхимович
 
 Проректор з наукової роботи, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор технічних наук, професор, лауреат Державних премій СРСР і УРСР,заслужений діяч науки і техніки України Михайло Юхимович Ільченко народив­ся в Літках Броварського району. У 1964 році закінчив Київський політехнічний інститут. Перший етап його наукової діяльності охоплює 1964 — 1982 роки, коли було проведено цикл фундаментальних науко­вих досліджень, що призвело до створен­ня нового класу твердотільних коливаль­них систем на базі діелектриків та фе­ритів. Виведені оригінальні формули для розрахунків характеристик конкретних електродинамічних систем та запропоно­вані десятки нових радіотехнічних при­строїв. Отримані теоретичні і практичні результати склали зміст докторської ди­сертації, захищеної у 1980 році в Інсти­туті кібернетики АН УРСР. Впроваджен­ня результатів у практику відзначено у 1983 році Державною премією УРСР в галузі науки і техніки.
 Другий етап наукових досліджень М.Ю.Ільченка охоплює період 1983 — 1990 років, коли ним було організовано дос­лідження з метою створення нового кла­су мініатюрних твердотільних пристроїв для космічної апаратури супутникових телекомунікацій спеціального призначення.
Михайла Юхимовича удостоєно звання лауреата Державної премії СРСР в галузі науки і техніки за 1990 рік. Під науковим керівництвом М.Ю. Ільченка було виконано три загаль­нодержавні науково-технічні програми з проблем телекомунікацій. Наукові праці вченого цього напрямку в 2000 році відзначені премією Національної академії наук України імені С.О. Лебедєва.
У 1990 році М.Ю. Ільченко створив і очо­лив Науково-дослідний інститут радіо­електронної техніки (з 2000 року — НДІ телекомунікацій), що проводить розроб­ки сучасних телекомунікаційних систем.
Серед його учнів — 4 доктори і 11 канди­датів наук, він є членом ряду міжнарод­них академій та інших наукових органі­зацій. У його доробку близько 400 науко­вих робіт, серед яких 8 монографій, 60 авторських свідоцтв і патентів на вина­ходи. За його ініціативою в 1993 році було створено нову кафедру засобів телеко­мунікацій, яка стала першою в державі, що розпочала підготовку розробників телекомунікаційної апаратури.
Як проректор НТУ «КПІ» з наукової ро­боти з 1988 року веде плідну роботу з впровадження нових форм організації вузівської науки, зокрема створення в складі університету ряду науково-дослі­дних інститутів, КБ, інженерних центрів. Багато уваги приділяє розширенню нау­кової тематики, інформаційному і теле­комунікаційному забезпеченню діяльності університету, становленню і розвитку Державного політехнічного музею Украї­ни.
У 1998 році нагороджений відзнакою Пре­зидента України — орденом «За заслуги» III ступеня.
 
Орлова Надія Павлівна
 
Народилася 7 січня 1924 року в Літках (дівоче прізвище Бондар). Після закінчення Літківської середньої школи навчалася в Київському держав­ному університеті імені Т.Г. Шевченка на філологічному факультеті, брала участь у Великій Вітчизняній війні (нагороджена медаллю «За оборону Києва»).
З 1953 року працювала на Київській кі­ностудії хронікально-документальних фі­льмів, а з 1953 року — на Київській кіно­студії художніх фільмів, яка з 1956 року носить ім'я О.П. Довженка. Була старшим редактором, головним редактором худо­жньо-творчого об'єднання «Час», членом сценарної редакційної колегії. За час роботи на кіностудії Н.Орлова зміцнила її зв'язки із Спілкою письмен­ників , залучила до роботи в кіно видат­них українських письменників: Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Юрія Збанацького, Павла Загребельного, Олексан­дра Ільченка, Василя Земляка, Юрія Смолича, Миколу Зарудного, Віталія Логвиненка та багатьох інших. Завдяки цьому основою для створення національних фільмів стали найкращі твори українських митців. Під редагуванням Н.П. Орлової вийшло на екрани країни понад п'ятдесят пов­нометражних художніх фільмів. Серед них: «Гроза над полями», «Літа молоді» (1958), «Таврія» (1959), «Кров людська — не водиця», «Далеко від батьківщини» («І один у полі воїн») (1960), «Дмитро Гори-цвіт»( 1961), «Між добрими людьми» (1962), «Люди не все знають» (1963), «Ко­місари», «Хліб і сіль» (1970), «Ніна Сосніна» (1971), «Гуси-лебеді летять» (1974 «Щедрий вечір», «Театр невідомого актора» (1976), «Спокута чужих гріхів» (1978), «Лісова пісня» та інші. Працюючи головним редактором творчого об'єднання, брала найактивнішу участь у створенні широковідомих філь­мів: «Киянка» (дві серії — 1958, 1959 Іванна»(1959), «Надзвичайна подія» (1960), «Роман і Франческа» (1960) та ін.
В об'єднанні щороку було у виробництв 12 повнометражних фільмів. Багато працює в жанрі художнього пе­рекладу. Спочатку перекладала на російську мову сценарії фільмів, що йшли на союзний екран. Чимало переклала п'єс українською та російською, які ставили театри України. У 1965 році у видавництві «Дніпро» ви­йшла повість Олександра Бека «Волоко-ламське шосе» (1 книга) в перекладі Н. Орлової.
Потім у 1966 році у цьому ж видавництві побачив світ твір Григорія Федосєєва «Смерть мене підожде», а та­кож книга Костянтина Паустовського «Приворотне зілля», у видавництві «Му­зична Україна» — «Струна». Єдиним пе­рекладачем творів письменника, головно­го редактора журналу «Дружба народов» Сергія Баруздіна, який хлопцем пройшов дорогами війни Україною, є Надія Орлова. Надія Орлова — член двох спілок Укра­їни — кінематографістів (1961) і письмен­ників (1974), відмінник кінематографії, заслужений працівник культури (1978). У 2003 році їй присуджено міжнародну премію ім. Володимира Винниченка в га­лузі української літератури, мистецтва та за благодійницьку діяльність.
Неодноразово обиралася делегатом з'їздів письменників та кінематографіс­тів як республіканських так і союзних. Надія Павлівна Орлова своєю творчою працею збагатила українську мову і літе­ратуру, внесла чималий вклад у розви­ток українського національного кінемато­графу, у відродження рідної культури й духовності України.
 
Пошук
Календар
«  Лютий 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728
Архів записів
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Освітні сайти

«Методичний портал»

Броварська районна державна адміністрація - офіційний сайт

Copyright MyCorp © 2019
Безкоштовний хостинг uCoz